Як криворіжанки знайомилися до епохи соцмереж: історія побачень, сватання та шлюбних оголошень 

Алгоритми сучасних застосунків звели знайомство між парами до одного кліку. Минули часи, коли у Кривому Розі це був живий, пульсівний процес – з особливим ритуалом, міською фактурою та власним кодексом правил. Тоді, щоб познайомитися з дівчиною, треба було ловити погляди, годинами чекати на зупинці або сміливо запрошувати на танець на майданчику. Далі на kryvorizhanka.

У різні часи Кривий Ріг пропонував свої сценарії для романтики. Від вечорниць XIX століття з піснями та оглядинами до гомінких вечорів у робітничих клубах і “зашифрованих” рядків у місцевій газеті “Червоний гірник”. І містянки завжди знаходили можливість зробити вибір і довести справу до весілля.

Про те як у XIX столітті криворожанки просилися у невістки 

У ті часи криворожанки не гортали анкети майбутніх наречених, а придивлялися до хлопців на вечорницях. Там можна було поспівати, потанцювати й визначитися з обранцем. Але симпатія ще не гарантувала весілля, бо батьки могли мати власні плани й підбирати дітям пару з огляду на достаток та господарство. Водночас і дівчина не завжди чекала, поки хлопець наважиться на сватання. За описаним звичаєм, вона й сама могла прийти до можливих свекрів з розмовою про шлюб.

То був цікавий звичай, який дослідники називають давньою традицією українського сімейного права та обрядовості, характерною для центральних, північних та лівобережних регіонів України. На Криворіжжі, яке історично належало до земель Війська Запорозького Низового, ця традиція теж мала силу. Якщо дівчина входила до хати та залазила на піч, то вигнати її не могли, щоб не накликати прокляття на рід. Громада ставала на бік гості. Тому у таких випадках батькам доводилося давати згоду на шлюб. Після весілля молода зазвичай перебиралася до чоловікової хати й долучалася до роботи по господарству. 

Як знайомилися у Кривому Розі у XIX столітті? 

Але коли Кривий Ріг перетворився на промислове містечко, у дівчат з’явилися інші можливості знайомитися з хлопцями, яких багато приїхало на рудники з різних губерній. Знайомилися вже не лише на вечорницях або через родичів, а й під час: 

• спільної роботи; 
• на ярмарках; 
• на храмових святах.

На Криворіжжі знайомство могло початися з танцю. У 1968 році дослідник Володимир Гогольцаренко записав спогади Олександри Бас про “грища” – молодіжні гуляння після Різдва. Якщо хлопець відмовлявся танцювати з дівчиною, його могли осоромити перед усіма.Так що на таких гуляннях існували свої правила поведінки.

Як обирали чоловіків дівчата заможних родин Кривого Рогу?

Доньці криворізького купця або багатого промисловця виховання не дозволяло ходити на вечорниці, бо для них існували інші правила. На початку XX століття заможні містяни відвідували театр “Колізей”, кінотеатр “Чари” та Літній театр Суспільного зібрання. Там юнаки та дівчата могли бачитися на людях у межах тодішніх правил пристойності. Зазвичай батьки самі визначалися, з ким би хотіли поріднитися, й схвально ставилися до запрошення доньки до театру чи кіно, якщо його надсилав юнак із обраної родини.

У заможних сім’ях шлюб був справою не лише молодих. Батьків цікавило, чи має наречений гроші, власну справу та впливових родичів. Знайомити пару могли друзі родини, а остаточне рішення приймали старші. І далеко не завжди вибір дівчини збігався з планами батьків.

Як криворізька еліта шукала наречених?

Фото: пікнік у парку, Кривий Ріг

У дореволюційному Кривому Розі класичних дворянських балів, як у губернському Катеринославі, не існувало. Бо тоді це було скромне містечко, хоча й зі своїм колом дворянства. Заможна публіка складалася переважно з: 

• купців;
• інженерів;
• промисловців;
• чиновників. 

Ті, хто належав до дворянського кола, іноді вибиралися до губернського центру. Катеринославські бали у Потьомкінському палаці та Англійському клубі збирали дворян з усієї губернії, і теоретично криворізькі родини могли отримувати туди запрошення. Однак для більшості дівчат із дворянських сімей Кривого Рогу вибір обмежувався міськими розвагами.

Танці, клуби та перші оголошення у газетах

Після революції 1917 року традиції змінилися. Криворізькі хлопці та дівчата вже вільно шукали собі пару на танцмайданчиках, у заводських клубах і цехах, на лекціях. Ще були дружні посиденьки, спільні комсомольські заходи, але там тільки знайомилися. А от прийняте запрошення на танці вже означало більш приязні та перспективні щодо шлюбу стосунки.

У 1920-1930-х роках танці у Кривому Розі влаштовували у: 

• Будинках культури; 
• робітничих клубах; 
• фоє кінотеатрів. 

Варто згадати, що на початку 1921 року у Криворізькому повіті вже працювали десятки драматичних і хорових гуртків та кілька клубів на рудниках. Перший Палац культури у Кривому Розі збудували у 1937 році – при рудоуправлінні імені Дзержинського (сучасний “Саксагань”). У 1940 році вже приймав містян і Палац культури заводу “Криворіжсталь” (сучасний ПК металургів). А ще у Будинку інженерів тодішнього рудника імені Дзержинського працював театр робітничої молоді, де теж часто зав’язувалися нові знайомства між юнаками та дівчатами.

Неписані правила танцмайданчиків

Враховуючи те, що напередодні Другої світової війни у Кривому Розі налічувалося 17 клубів і 2 Палаци культури, місць, де могли познайомитися молоді криворіжці, вистачало. Тоді на танцях ставили платівки з популярними на той час піснями. Дівчата зазвичай приходили гуртом, бо у колі подружок було веселіше.

Хлопці теж трималися окремим гуртом. Якщо дівчина приймала кілька запрошень потанцювати, її вже можна було проводити додому. Або запросити наступного дня у кіно. Поступово доходило й до знайомства з батьками, але рішення старших щодо шлюбу вже не відігравало такої вирішальної ролі як до революції.

Тоді легко знайомилися також у трамваях чи тролейбусах по дорозі на зміну, у чергах за продуктами, бібліотеках чи на танцмайданчиках гуртожитків. Якщо симпатія колег була взаємною й доходило до весілля, то на ті часи було традицією святкувати подію всім цехом, зміною чи бригадою.

Табу та правила криворізького романтизму

Після Другої світової війни принципи знайомства відновилися, але з деякими нюансами. У робітничих кварталах Кривого Рогу дівоча репутація трималася на кількох залізних табу. Якщо хлопець намагався вперше перестріти дівчину біля шахтної прохідної чи підійти на вулиці, вона мала пройти повз. Існував жорсткий батьківський наказ “порядні дівчата на вулицях не знайомляться”. Але на те, щоб познайомили друзі, однокурсники чи колеги, заборони не було. 

Проте закохані не могли цілуватися на людях, це вважалося вкрай непристойним для тодішніх комсомольців. Тому весь міський романтизм доводилося заганяти у суворі межі:

• квиток до кінотеатру;
• порція морозива у кафе або на вулиці;
• прогулянки парками. 

У 1950–1960-х роках місцева газета “Червоний гірник” постійно друкувала матеріали про те, якими мають бути стосунки між юнаками та дівчатами. На сторінках з’являлися фейлетони, листи “стурбованих читачів”, замітки про “непристойну поведінку” на танцмайданчиках: надто близькі обійми, рука на плечі чи талії під час танцю. Газета нагадувала, що “справжнє радянське кохання народжується у трудовому колективі або на комсомольських зборах”. Будь-які прояви “легковажності” чи “буржуазних звичок” висміювали й таврували як такі, що “суперечать моральному кодексу будівника комунізму”.

Як криворіжці знайомилися через газети?

У 1970-х роках стало модним знайомитися через оголошення у пресі, чим захоплювалися здебільшого жінки та чоловіки віком “за 30”. Перше приватне оголошення про знайомство з’явилося у 1976 році у “Літературній газеті”. Ця публікація принесла автору понад 16 000 листів. Рубрика одразу стала постійною, але через високу плату за публікацію оголошення максимально скорочували. Вони нагадували систему коротких кодів на кшталт “м/ч з в/о, п/г та в/ж”, що означало: “молодий чоловік з вищою освітою, почуттям гумору та власним житлом”.

Цей приклад підхопили інші газети Радянського Союзу, серед них – і популярний тоді “Червоний гірник”. У 1980-х роках навіть запровадили окремі бюлетені, де правила були жорсткими. Щоб подати оголошення, треба було показати у редакції паспорт, від одружених осіб тексти не брали. У Кривому Розі на нові випуски чекали з нетерпінням, вираховуючи, в якому номері вийде оплачений текст. З появою інтернету ця схема знайомства поступово “перебралася” до соцмереж.

Кохання без смайлів і геолокації 

Сучасним криворізьким юнакам і дівчатам, які звикли знайомитися через соцмережі, всі ці криворізькі квести минулого здаються химерними. Але так все й відбувалося до весілля: між пилом прохідних, танцями у Палацах культури та сухими газетними рядками у газеті “Червоний гірник”. 

За радянських часів дівчата та жінки вже не чекали, поки батьки вирішать їхню долю, а самі обирали собі подружжя. Та й хлопці були сміливішими, бо наважувалися відкрито зробити перший крок. Змінилися часи, технології та локації, але принцип вибору пари залишився незмінним: справжня історія завжди починається з особистого рішення та спроби висловити свою симпатію.

Джерела:

1. https://history.1kr.ua/publication/671
2. https://kr.informator.ua/2023/09/13/zazyrnuty-u-mynule-kryvogo-rogu-doslidzhennya-starovynnyh-vesilnyh-fotokartok/
3. https://history.1kr.ua/publication/754
4. https://history.1kr.ua/publication/925
5. https://www.youtube.com/watch?v=GNfOVOvy1XY
6. https://history.1kr.ua/publication/672
7. https://history.1kr.ua/publication/938
8. https://www.facebook.com/10006795