Щира патріотка України, неймовірно смілива жінка, родичка Тараса Шевченка та прекрасна криворожанка, яка брала участь у визволенні Криворіжжя від нацистських загарбників, – все це можна сказати про Валентину Іванівну Погорєлову. Проте, навіть звичайних слів бракує, щоб описати все те, що довелося пережити цій мужній, незламній жінці, серце якої має криворізький характер. Географію Кривого Рогу Валентина Погорєлова знає на відмінно, але вивчила вона її зовсім не по картах, а за кривавих умовах війни. Далі на kryvorizhanka.
Спорідненість з Кобзарем та війна у 16
Дівоче прізвище криворожанки – Шевченко. Жінка розповіла, що її батька Івана Панкратовича назвали Іваном на честь діда, який жив на Черкащині і був легендарному українському поету далеким родичем. Виходить, що і Валентина Іванівна має спільний характер з Кобзарем і повірити у це не складно, адже вона так сильно любить Україну, як любив і оспівував її колись Тарас Григорович.
Сама Валентина Шевченко родом із селища у Донецькій області. У серпні 1943 року разом із подругами криворожанка записалася на курси санінструкторів – на той момент Валентині було усього 16. Повістки дівчатам не приходили і, за спогадами жінки, вони пішли на фронт добровольцями, тому що дуже хотіли знищити ворога. Після курсів санінструкторів юну Валентину відправили у прифронтовий евакошпиталь, де дівчина вперше зіштовхнулася зі смертю, болем і відчаєм, який несе з собою війна.
Валентина Іванівна у найменших дрібницях пам’ятає усі драматичні події того часу – скільки б років не минуло, все це ніколи не зможе забутися. Учасники Великої Вітчизняної війни не можуть згадувати про неї без сліз. Криворожанка згадала, що у Венгрії вона працювала санітаркою у шпиталі, який розмістили у якомусь музеї – усюди були опудала тварин та птахів, а поряд лежали тяжкопоранені бійці. Валентина Іванівна запам’ятала одного з них, літнього, як їй тоді здавалося, чоловіка, який був уражений сепсісом. На нього важко було дивитися, антибіотиків не було, і дівчина розуміла, що скоро він помре, а він дивився на неї і намагався підняти руку, щоб погладити її волосся. Сил у нього не було навіть на це, але він ніжно промовив: “Доця, у мене таких як ти вдома три білявки залишилося”. В очах тоді і у військового, і у зовсім юної Валентини були сльози.
Таких трагічних історій Валентині Іванівні довелося почути і побачити безліч. Багато сил довелося віддати криворожанці, рятуючи поранених у боях за Криворіжжя. Знаменита Нікопольсько-Криворізька наступальна операція радянських військ відбувалася з 30 січня по 29 лютого 1944 року. Тоді у Валентини Погорєлової наступив “спекотний” період у роботі. Вона разом із іншими санітарами прибула на станцію Карнаватка вночі у темряві, вибрали місце, де була електрика і вода, і там розгорнули шпиталь. Тоді вони прийняли близько 2000 поранених, після поїхали на Червону, Соцмісто, Довгінцево. По залізній дорозі на лікування привозили дуже багато солдат та офіцерів зі складними пораненнями, Валентина Іванівна згадує, що страшно було бачити стільки ампутацій. Ще більше лякає статистика: у боях за Кривий Ріг своє життя віддали 200 тисяч радянських солдат.
Перше та останнє кохання криворожанки
Своє перше та останнє кохання прекрасна медсестра зустріла у листопаді 1945-го. У коханні їй тоді зізнався бойовий льотчик та старший лейтенант Борис Погорєлов. А познайомилися вони за дуже незвичних обставин.
Якось начальник їхнього шпиталю, неприємний чоловік років 50-ти, почав домагатися до молодої медсестри і навіть погрожував їй зброєю, якщо вона не піде з ним. Це була подруга Валентини і щоб якось їй допомогти і привернути увагу, вона закричала. Тоді за дівчат вступився Борис і в той же день зізнався криворожанці у коханні.
Після повернення з чоловіком до Кривого Рогу, жінка все життя пропрацювала медсестрою – спочатку 12 років у амбулаторії, потім у поліклініці “Криворіжсталі”, а ще 34 роки у 4-му тубдиспансері.