Історію міста зазвичай сприймають як те, чим можна пишатися, розповідати туристам і про що варто знати кожному його жителю. Проте історичні події кожного регіону мають свої темні сторінки і Криворіжжя не є виключенням. Мало хто знає, але у дореволюційному Кривому Розі існувало немало закладів, де можна було отримати інтимні послуги, – будинки розпусти або як їх ще називають “будинки терпимості”. Масштаби такого явища як проституція у 19 столітті в Україні були вражаючими, на той час налічувалося більше 1000 офіційно зареєстрованих будинків розпусти, а працювало там близько 8000 жінок. У Кривому Розі найбільш популярними будинками терпимості були бордель Бикова і будинок розпусти Розенфельда. Далі на kryvorizhanka.
Що відомо про діяльність криворізьких будинків розпусти?
Обидва найвідоміших борделі розташовувалися у центральній частині Криворіжжя. Бордель Бикова знаходився на вулиці Вокзальній, неподалік від старого мосту через Інгулець на Гданцівку, а інший на Поштовій, яка більше відома криворіжцям як проспект Карла Маркса. Обидві будівлі з того часу не збереглися, пише “Україна кримінальна”.
Про ту епоху відомо небагато і криворізькі краєзнавці, дослідники писали свої роботи у більшій мірі грунтуючись на розповідях старожилів, що передавалися з вуст у вуста.
Згідно з циркуляром, який був складений чиновниками Міністерства внутрішніх справ, у борделях дозволялося працювати лише жінкам від тридцяти до п’ятдесяти років, хоча насправді ситуація була іншою. Закон наголошував, що будинок розпусти мав бути світлим, просторим приміщенням, ліжка відгороджені ширмами, а повіям потрібно було митися після кожного клієнта. Також всі “робітниці” мали були зареєстровані у поліції і проходити щотижневий медичний огляд.
Проте реальність відрізнялася від законів і часто жінки опинялися у будинку розпусти проти своєї волі. Так звані “людолови” шукали по місту дівчат, які приїхали із провінції з бажанням знайти роботу. Юні і довірливі провінціалки, маючи складнощі із пошуками заробітку, легко погоджувалися на пропозиції сутенерів, адже ті обіцяли їм гарну і високооплачувану роботу. У борделях дівчат декілька днів тримали під замком, а потім, залякуючи, схиляли до ганебної справи.
Цінник на послуги у криворізьких борделях був нижчим, ніж у інших великих українських містах, наприклад, Києві. Секс-бізнес став символом “залізної лихоманки”, яку переживав Кривий Ріг наприкінці 19 століття. Зокрема так відбувалося тому, що у місто приїжджало багато іноземних спеціалістів, які любили розважитися у сумнівних закладах в компанії жінок легкої поведінки. На вулицях Криворіжжя у ті часи можна було почути англійську, французьку та польську мови.
Спроби влади заборонити проституцію
Недотримання власниками борделів законів призвело до того, що контроль влади над проституцією у місті був втрачений. Жінки легкої поведінки пропонували свої послуги вже не лише у стінках будинків терпимості, але й просто на вулицях Криворіжжя. Популярним був “відпочинок на повітрі”, коли у дні зарплатні до Шмаковського рудника з’їжджалися багато повій і працівники, придбавши різноманітних закусок, відправлялися з ними до Дубової Балки або на береги Саксагані. Там гірники і знімали напругу після важких робочих буднів.
Щоб створити ілюзію порядку, поліція влаштовувала облави на повій, які шукали клієнтів у промислових зонах. Але ті легко відкупалися, у тому числі і власним тілом.
Влада у Кривому Розі намагалася воювати з жінками, які продавали себе, – залякували, умовляли, проводили виховні бесіди. Деякі піддавалися на агітаційні промови, а деякі продовжували свою діяльність. Проте остаточно заборонити проституцію так і не вдалося, враховуючи, що станом на 1920 рік ріст венеричних захворювань був дуже високим. Пізніше жінок, хворих на сифіліс, гонорею та інші венеричні захворювання, радянська влада почала відправляти у жіночі робітничі профілакторії, де лікування поєднувалося з суспільно-корисною працею. Тих, хто пройшов курс лікування і отримав професію, Рада боротьби з венеризмом та проституцією влаштовувала на роботу.