Історії справжнього кохання завжди прекрасні, адже це світле, радісне і дуже глибоке почуття. Мабуть, кожен хоч раз переживав його, – для когось воно було короткотривалим, наче спалах, а для декого довжиною у життя. Щире кохання має свою магію і здатне подолати будь-які негаразди. Так трапилося у подружжя Широких, які щорічно святкують три дати, пов’язані з їх коханням: День весілля, День святого Валентина і день, у який трапилася хвилююча доленосна подія. Криворіжці Людмила та Леонід разом вже більше 50-ти років, за цей час парі довелося пережити багато радісного і трагічного, але дещо залишилося незмінним – їх почуття один до одного. Далі на kryvorizhanka.
Початок історії подружжя Широких та день, який змінив все
Людмила та Леонід познайомилися у Кривому Розі в далекому 1968 році. Чоловік жив навпроти будинку бабусі Людмили, до якої вона часто приїжджала в гості, – так і почали спілкуватися. Спочатку майбутнє подружжя навіть не планувало вступати у стосунки і були просто друзями, а коли молодого Льоню забрали в армію, дівчина писала йому листи, де розповідала, з ким познайомилася і з ким сьогодні йде на побачення.
Леонід Іванович згадував, що Людмила йому дуже подобалася і він вирішив завоювати її серце. Коли в армії йому дали відпустку, хлопець відразу поїхав до коханої, а потім і Людмила почала приїжджати до нього в частину. Поки Леонід Іванович був на службі, нового кохання дівчина так і не знайшла, але стосунки з сусідським парубком були дуже теплими.
Людмила Федорівна розповіла, що їхні почуття не були схожі на ті, що показують у романтичних фільмах, адже все було набагато яскравіше. Коли Леонід освідчився дівчині, сумнівів у тому, щоб сказати заповітне “так” у Людмили не було.
У 1970 році пара одружилася і невдовзі у них народився син. Тоді Леонід Іванович працював на криворізькій шахті ім. Фрунзе, а Людмилі Федорівні після навчання прийшло розпорядження в Якутію, щоб там працювати кухарем. Звісно, на північ відправилася уся сім’я Широких. Після того, як диплом кухаря був отриманий, молода родина залишилася в Якутії. Леонід влаштувався там на шахту, а Людмила бралася за будь-яку роботу, щоб їх маленький син ні в чому не мав потреби. Жили вони у вагончиках для робітників і, хоча бути там з дітьми заборонялося, у пари з’явився ще один малюк. Криворіжці не боялися народжувати, тому що знали, що за будь-яких обставинах будуть працювати і забезпечать своїх дітей усім необхідним.
Людмила Федорівна з теплотою згадує той час, коли з дітьми чекала чоловіка з роботи. Він приходив і діти відразу бігли його обіймати, а потім родина разом сідала вечеряти. Однак одного разу цю сімейну ідилію зруйнував трагічний випадок – чоловіка Людмили завалило на шахті і він отримав перелом хребта. Криворожанці довелося залишити дітей з родичами, і відправитися з чоловіком у лікарню, де спеціалісти дали невтішний прогноз: потрібна термінова операція, яку може провести лише одна людина в усьому Радянському Союзі – Яків Леонтович Ців’ян.
Лікування, реабілітація і повернення на Криворіжжя
Подружжя Широких відправилося до Москви, де, на щастя, постраждалого шахтаря прийняли без черги. Операцію зробили 23 лютого і продовжувалася вона 8 годин 15 хвилин – увесь цей час Людмила Федорівна просиділа за дверима операційної у шаленому хвилюванні. Проте навіть після складної операції слова лікарів не радували і всі казали Людмилі, що її чоловік не буде навіть сидіти.
Жінка зі сльозами на очах згадує, як тоді закривалася у вбиральні, щоб її ніхто не бачив, багато плакала і молилася. Леонід пробув у лікарні рік і одного разу сталося диво – він встав на ноги. Лікарі не могли повірити в це, адже дивлячись на його рентген, можна було твердо заявити, що ця людина ніколи не встане. Людмила Федорівна впевнена, що сила кохання здатна на все.
Після того подружжя повернулися до рідного Криворіжжя, почався довгий шлях реабілітації Леоніда Івановича. Дружина майже навчила його знову ходити, як би складно і довго це не було. А згодом, Бог послав парі доньку, яка стала новим стимулом для чоловіка боротися за їхнє щасливе майбутнє.